Україна і квадратура кола президента Макрона

auf Deutsch in English en Français in Italiano

Zbruc, 5 квітня 2024 року

Що стоїть за закликом президента Макрона не виключати можливости відправки західних військ в Україну? Чи означає це прозріння президента, який давно обстоював діалог з Володимиром Путіним, стверджуючи, що Росію не слід принижувати, і донедавна постійно давав зрозуміти, що Франція не воює з Росією? Може, й так Утім, немає нічого менш певного.

Вибір часу геть не випадковий. Наближаються європейські вибори, а результати опитувань мають не надто втішний вигляд. Президентова партія в них набирає 18 або 19%, або на чотири пункти менше, ніж у 2019 році, тоді як Національне об’єднання Марін Ле Пен набере, як очікується, на 5 або 6 пунктів більше, аж до 28–29% або й навіть 30%. Коли б за результатами виборів ці прогнози більш справдилися, наслідки б у Франції були відносно обмеженими, враховуючи, що до наступних президентських виборів чекати ще три роки, та зважаючи на особливості самої французької політичної системи. Чого не сказати про європейський рівень, де позиція президента Франції була б значно послаблена.

У цьому зв’язку займання більш рішучої – принаймні позірно – позиції, ніж у всіх інших глав держав і урядів країн коаліції Рамштайна, має на меті розділити електорат і представити себе всім французьким виборцям, що за Україну, як їхнього лицаря. Окрім кількох провідних членів Соціалістичної партії, зокрема колишнього президента Франсуа Олланда та депутата Європарламенту Рафаеля Глюксмана, конкуренції в цій галузі не існує. “Зелених” не чути, а Нескорена Франція, республіканці та Реконкіста – це справжні, хоч і неоднаково гучні прибічники господаря Кремля. Щодо Національного об’єднання, то час покаже, чи ¹ є нещодавня заява Марін Ле Пен на підтримку України ознакою справжнього розвороту на 180 градусів.

З електорального погляду нова позиція президента Макрона цілком зрозуміла. А от із дипломатичного, навряд чи є дуже вишуканою. Відбувається це в той час, коли президент Байден стикається з грубою обструкцією з боку частини виборних республіканців у питанні військової допомоги Україні і коли він бере участь у виборчій кампанії, що є і важливою, і важкою. Це суперечить стратегії США та НАТО, яка прямо виключає відправку військ в Україну, про що президент США нагадав Конгресові 7-го березня.

Про це ж висловився більш дипломатично, але так само чітко і Джон Кірбі, радник з національної безпеки Білого дому: “Сполучені Штати не заперечують проти того, щоб інші країни розміщували свої війська в Україні, тому що це суверенне рішення кожної країни, але Сполучені Штати наміру розміщувати там свої війська не мають.” ²Іншими словами, давайте, проте без нас і без НАТО. В американській позиції немає нічого дивного. Вона просто підтверджує пункт доктрини, що діє ось вже 70 років, а саме те, що слід уникати будь-якої ситуації, яка може призвести до прямого протистояння американської армії з радянською, а тепер – російською армією.

У військовому стосунку це не відповідає потребам України, бо, як зазначив президент Зеленський: “Україна не потребує іноземних військ на своїй території, утім Київ вітав би появу “інструкторів” і “технічного персоналу” з країн-членів НАТО”. ³

З технічного погляду, вона ігнорує реальні можливості Франції. Контингент, який може вислати французьке військо, не перевищує 20000 військовиків ⁴, а виробництво 155 мм снарядів – 3000 штук на місяць. Не зовсім те, що спричинило б кардинальні зміни. Що стосується до спроможностей французької розвідки, то сценарій нещодавно запропонований французьким президентом – взяття Одеси російськими збройними силами – говорить про те, що вони залишаються такими же скромними, що й на момент російського впаду, якого ці ж служби не передбачили.

Із стратегічної погляду позиція президента Франції оперта на принципово хибне тлумачення ролі, яку здатні відіграти різні суб’єкти і, зокрема, Франція. А ще більш вона дивно, зважаючи на те, що війна в Україні просто підтвердила очевидне: лише Сполучені Штати та ще й британці мають справді дієві розвідувальну служби, і тільки Сполучені Штати в змозі контролювати ризики ядерної ескалації, бо ж вони є єдиною країною, здатною дати руйнівну відповідь із допомогою звичайних засобів (горизонтальна ескалація). Сполучене Королівство та Франція, які теж мають ядерну зброю, не мають таких звичайних сил і засобів і не мають потенціалу Сполучених Штатів для глобального їх перекидання. Британці з характерним для них прагматизмом це чітко розуміють.

Сили стримування цих двох країн дозволяють у кращому разі створити обмежену зону незастосування ядерної зброї на своїх територіях або, точніше, на теренах колишніх метрополій. Французькі сили й засоби стримування виявилися б неефективними в разі нападу ворожої держави на французькі території в Індійському або Тихому океані. У британців такої потуги вже теж немає. Тільки Сполучені Штати мають сили глобального стримування, що зрештою гарантують безпеку цих французьких та британських заморських територій.

Більше того, важко зрозуміти, як без Сполучених Штатів ці дві убезпечені держави могли б відвоювати решту Європи, якби вона була окупована ворожою державою. Під час інтервенції до Лівії Франції зі Сполученим Королівством довелося вже скоро звернутися до Сполучених Штатів та НАТО з закликом допомогти їм подолати нестачу боєприпасів та розвідувальних даних. Якщо до того взяти огляд на вплив, який прокремлівська партія має у Франції, то не можна виключати, що, виходячи з відомого софізму генерала де Голля: «Держави не мають друзів, вони мають лише свої інтереси» ⁵, вже незабаром тут гору б узяла політика розумного пристосування до нового сусіда.

Виходячи з цього спостереження, можемо зробити обґрунтований висновок, що саме лише володіння ядерною зброєю не гарантує ані особливої ролі країні, що нею володіє, ані прерогатив, що її вирізняла б з-поміж інших членів Атлантичного альянсу. Ми так само можемо зробити висновок, за всієї поваги до тих, кому подобається мішура, що статус постійного члена Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй не покладає на його членів особливої ролі.

Так, як показала війна в Україні, Європейський Союз має певну міру стратегічної автономії завдяки своїм економічним, правовим та фінансовим ресурсам, з яких він користатися, включно з постачанням зброї. Проте ЄС та його держави-члени можуть це робити лише тому, що більшість держав-членів ЄС врешті-решт перебувають під захистом НАТО, а також тому, що саме за допомогою НАТО Сполучені Штати визначили загальну стратегію підтримки України.

Політичною метою президента Макрона були не лише вибори. Він також спробував відновити кредит довіри з боку багатьох країн Центральної та Північної Європи, втрачений після двох років зволікання. Якщо вчитатися в заяви президента Литви Гітанаса Науседи, президента Латвії Едгарса Рінкевичса, міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, міністра закордонних справ Фінляндії Еліни Валтонен або прем’єр-міністра Естонії Каї Каллас, то нова позиція президента Макрона викликала, здається, більше зацікавлености, ніж його гротескне висміювання німецької військової допомоги Україні та політики канцлера Шольца. ⁶

Зрозуміло, що Німеччина може і мусить зробити більше. Звичайно, не чекаючи на голосування Конгресу, Сполучені Штати могли б зняти обмеження на використання західної зброї, а надто як ідеться про такі цілі воєнного значення, як російські стратегічні бомбардувальники, що скидають баражуючі бомби з російської території. Фактом залишається те, що всі в Ризі, Варшаві, Вільнюсі, Таллінні та Гельсінкі знають, що двостороння військова допомога, ⁷ надана Німеччиною Україні за останні два роки, становить понад 17 мільярдів євро ⁸. Це стосується не лише до спальних мішків та шоломів, які постачає і Франція.

Німеччина відповідальна за постачання значної частини протиракетних систем ⁹ і понад 50 самохідних зенітних установок Ґепард. Німеччина постачила й значну частину боєприпасів. Що ж до двосторонньої військової допомоги з боку Франції, то, м’яко кажучи, вона більш скромна: близько двох мільярдів євро ¹⁰. Увосьмеро менша в абсолютному вираженні, ніж німецька, і вшестеро – в відносному.

Це вибіркове прочитання особливо дивує у випадку Каї Каллас, яка стояла за європейською ініціативою щодо постачання Україні снарядів. Вона ж не може не знати, що саме вимога Франції обмежити ініціативу європейськими виробниками навесні 2023 року заблокувала європейське рішення на чотири-п’ять місяців. Не можна ігнорувати й те, що Франція, коли почало з’ясовуватися, що ЄС не зможе виконати свої зобов’язання щодо постачання Україні одного мільйона снарядів, наклала вето на закупівлю снарядів за межами ЄС. Якщо, як пише військовий оглядач Масетт Ескотерт, «військова історія зафіксує, що українська криза з постачанням боєприпасів, що триває з грудня 2023 року, призвела до захоплення Авдіївської дуги» ¹¹, то не забудьмо взяти на карб і те, що найбільша відповідальність за цю кризу лежить на Франції. Якщо цю кризу, як сподіваємося, вдасться взяти під контроль в найближчі кілька тижнів, то зобов’язані ми цим будемо зокрема створенню з ініціативи Чехії та її президента Петра Павла «коаліції охочих» ¹², самою метою якої є придбання снарядів поза інституційними рамками ЄС. І заяву президента Макрона на Паризькій конференції про зняття французького вето слід розглядати в світлі празької ініціативи. Просто це вето стало неефективним.

Ми, звісно, можемо критикувати стратегію президента Байдена в тому, що стосується до її загальної логіки управління ризиком ядерної ескалації – отих знаменитих “червоних ліній”. Ми також можемо критикувати реалізацію цієї стратегії: градацію за типом озброєнь, що постачаються в Україну, та обмеження щодо її застосування. На жаль, Україна й досі не отримала ракет дальньої дії ATACMS (300 км) або ракет Taurus (500 км). Ця стратегія, яку можна інтерпретувати як бажання дати Росії час змиритися зі своєю поразкою, цілком може бути занадто обережною й не здатною запобігти ризику здобуття Росією нових успіхів. Проте немає сумнівів, що величезні труднощі, з якими зіткнулася українська армія в останні місяці, виникли не внаслідок непостачання ракет великої дальности, а, головно, через кризу з артилерійськими боєприпасами (зокрема, снарядами калібру 155 мм), коли їх співвідношення коливалося від 10-14 до 1 на користь російської армії.

Рішення, ухвалене в липні 2023 року українським генералом Залужним, щодо будівництва оборонних рубежів та укріплень уздовж лінії фронту, підтверджене й посилене генералом Сирським, а також активізація кампанії зі знищення українськими безпілотниками об’єктів критичної інфраструктури в Росії (збройові заводи, аеропорти, порти, нафтопереробні заводи тощо), тим не менш вказують, здається, на те, що між стратегічним підходами НАТО та України відбувається справжня конвергенція.

Саме на цій основі і має будуватися західна військова допомога, у якій би виділялася найближча – 2024 рік – і середньострокова перспектива – рік 2025-й і, без сумніву, 2026-й. У щонайближчій перспективі допомога має зосереджуватися як з погляду кількости, так і якости та швидкости на постачанні снарядів, гармат, систем протидії безпілотникам та оборонної техніки, а також на зміцненні протиповітряної оборони, що вже, здається, зрозуміла й Німеччина ¹³.

Водночас, мабуть, є нагальна потреба дуже швидко ухвалити рішення та спланувати доставку зброї, яка дасть змогу Україні повернути всі окуповані території. Це включає виробництво та постачання сотень літаків, вертольотів, ракет тощо. Враховуючи час, необхідний для виробництва літаків та підготовки пілотів, інженерів, техніків та операторів, а також для підготовки інфраструктури, ці рішення слід ухвалювати дуже швидко. Таке озброєння – наприклад, літаки, вертольоти, ракети Storm Shadow та Scalp – поки що не «перетинають» існуючих червоних ліній. Усі вони вже постачалися тією чи тією державою-членом коаліції Рамштайна або перебувають у процесі постачання (F-16).

Проте було б спрощенням пов’язувати нову позицію французького президента лише з європейськими виборами або з метою відновлення кредиту довіри, втраченого ним у деяких країн Центральної Європи. Вона є також невід’ємною частиною давньої французької мрії про європейську оборону, побудовану навколо французького лідерства.

Як ми бачили, з військової погляду ці заміри на практиці не здійснити. Ба більше, хоча ніхто не ставить під сумнів видатних якостей французької армії, монополії на них вона не має. Наприклад, мало хто б заперечував, що до цього списку кращих можна включити фінську армію, спадкоємицю війська, яке 1940 року, за сорок років до командира Шаха Масуда, завдавала без сторонньої допомоги нищівних поразок Червоній армії. Фактом залишається те, що не можна співставляти французьку армію з фінською: бюджет першої увосьмеро перевищує бюджет другої. ¹⁴ Так само не можна порівнювати французьку та американська армії. Бюджет першої становить ледь 1/14 бюджету другої. ¹⁵ Заледве більш переконливою ця французька візія видається з погляду політичного. Оця Європейська оборона ґрунтується на припущенні, що як мова ітиме про останній аргумент рішення за всіх інших ухвалює якась одна держава-член. Такий підхід навряд чи сумісний з принципами та правилами, що регулюють роботу Європейського Союзу.

Чи це ще діють старі поштиві рефлекси? Фактом поки є те, що несумісність цих французьких прагнень із європейським проєктом, схоже, не турбує політичну владу інших держав-членів Європейського Союзу. Погляньмо ж, наприклад, на брак будь-якої реакції на пропозицію президентки Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн створити посаду європейського комісара з питань європейської оборони. Але ж це знову значить робити все через голову. Три попередні питання – завдання цієї спільної оборонної політики, політичні й інституційні рамки та інструменти її реалізації (спільне військо, спільні розвідувальні служби тощо) –десь геть загубилися.

І сливе так само поспішає Тьєррі Бретон, що сам себе назвав єврокомісаром з питань оборони ¹⁶. Не вдовольнившись своїм внеском у жалюгідне європейське фіаско з постачанням мільйона снарядів в Україну ¹⁷, тепер він пропонує новий план дій, спрямований на те, щоб держави-члени ЄС закуповували певний відсоток свого озброєння на європейському ринку ¹⁸. І ось, завдяки чарам нового указу озброєння, що його виготовляють європейські виробники, автоматично стає найбільш придатним. Водночас під сумнів може бути поставлений той неявний ¹⁹ внесок що його роблять ув оборонні зусилля США в Європі держави-члени НАТО, закуповуючи зброю в американських виробників.

Думка про те, що війна в Україні мала б спонукати до повернення європейцями питання безпеки та оборони континенту на порядок денний, сьогодні актуальна лише в рамцях НАТО. Завади з боку Франції при вирішенні питання про постачання боєприпасів ²⁰, та систематичні обструктивні дії Угорщини щодо всіх планів допомоги Україні лише підтверджують, що інституції Європейського Союзу та його держав-членів наразі не в змозі дати відповідь на це питання в розумні терміни.

Ба більше, перші два роки війни засвідчили, що в Європейському Союзі і далі співіснують дві кардинально відмінні політичні інтерпретації: одну обстоюють ті, хто хоче, щоб цю війну виграла Україна, а другу – ті, хто хоче, щоб, як висловився президент Франції, «цю війну не виграла Росія» ²¹. Те, що це твердження так скидається на інше – мовляв, «Росію не можна принижувати», геть не випадковий збіг. Франція залишається провідним іноземним інвестором в Росії. Франція перебуває в авангарді тих, хто вимагає більших обмежень на імпорт сільськогосподарської продукції з України. Проте не підтримує запровадження, як пропонує Польща, ембарго на імпорт сільськогосподарської продукції з Росії. Хоча Франція є другим експортером зброї в світі, та посідає лише 15-е або ж і 16-е місце щодо двосторонньої військової допомоги Україні.

Тож пропозиція президента Франції не виключати можливости відправки військ в Україну є негативною не тільки через те, що відволікає увагу від того, що має бути безумовним пріоритетом для всіх членів коаліції Рамштайна – масових та швидких поставок зброї, але й через те, що є елементом сподівань на компроміс, від якого ні українці, ні міжнародне право не виграють. З цього погляду стверджувати, як це зробив президент Франції, що «територіальна цілісність України буде основоположною цінністю» – це фактично десь усередині вважати, що вона може стати предметом торгу.

Як видно з відносно поміркованої реакції Москви на пропозицію президента Макрона, вона аж ніяк не означає рішучого розриву з політикою, що її Париж провадив досі. Вона і далі є недосяжним компромісом між збереженням французьких економічних інтересів у Росії, прагненням лідерства всередині Європейського Союзу, інструменталізацією для внутрішнього вжитку, охотою послабити лідерство американців, надією (знову) стати привілейованим економічним партнером Росії після закінчення війни та честолюбним заміром здобути змогу себе показати як мирну силу, здатну підштовхнути Росію й Україну до врегулювання. Помірність військової допомоги, надаваної нею Україні двостороннім порядком, є частиною цієї ж алхімії: давати якраз стільки, щоб зберегти певну довіру в очах Києва та західних партнерів по коаліції, але не так аж багато, щоб, бува, не втратити зв’язок із Москвою. Бучне оголошення про те, що протягом наступного року будуть відправлені 75 гармат Caesar, є частиною цього підходу: 300 мільйонів євро – це менше, ніж останній транш військової допомоги (принаймні1/15) з боку Данії ²².

Лише одне могло б розвіяти цю двозначність: надання Францією масштабної – і за якістю, і за кількістю – військової допомоги. Наприклад 50 винищувачів Rafale. Як твердить Ерік Трапп’є, генеральний директор Dassault Aviation, промисловий потенціал існує.

Але це навряд чи станеться, поки не буде реального усвідомлення природи російського режиму, поки не стане ясно, що метою є перемога України і поразка Росії. А до того нам, напевно, доведеться надихатися чеською моделлю і створювати нову «Коаліцію охочих» для постачання сотень літаків (F-16 або Gripen), гелікоптерів і ракет, …..

0000